Können wir ohne Sprache denken? Oder ermöglicht uns Sprache erst das Formen von Gedanken? Und in welcher Verbindung stehen Sprache und Denken zueinander? Fragen wie diese versucht die Sprachphilosophie zu beantworten. Sie ist seit Mitte des 19. Jahrhunderts ein Teilgebiet der Linguistik, aber schon in der Antike wurde sich mit der Problematik von Sprache und Denken befasst. Die Sprachphilosophie wird gleichermaßen von Philosophen und Linguisten untersucht, wobei dieser Beitrag die Thematik ausschließlich aus einer linguistischen Perspektive betrachtet.
Piaget: Das Denken bestimmt die Möglichkeiten, Sprache auszubilden und zu nutzen
Piaget war zwar kein Linguist, sondern Biologe und Entwicklungspsychologe, allerdings erlauben seine Untersuchungen zum kindlichen Spracherwerb Rückschlüsse auf den Zusammenhang von Sprache und Kognition. Er geht davon aus, dass „die kognitive Entwicklung (also der schrittweise Erwerb von Denkstrategien) unsere Sprachentwicklung und Sprache entscheidend bestimmt“ (Beyer/ Gerlach 2018, 206).
Als Beleg verweist er auf Experimente zur Mengenwahrnehmung bei Kindern. Bei einem dieser Experimente wird die gleiche Menge Wasser von einem Behältnis in ein anders geformtes Behältnis gegossen, dessen Form zu einem höher stehenden Wasserspiegel führt. Die Kinder glauben, dass es sich nun um mehr Wasser handeln müsse. Erst ab einem Alter zwischen 5 und 8 Jahren gelangen Kinder zu der Auffassung, „dass Veränderungen im Aussehen der Menge nicht die Menge an sich beeinflussen“ (Szagun 2016, 207). Nach Piaget ist diese Erkenntnis nicht von der Sprache beeinflusst, da es sich um eine „grundsätzliche Veränderung im Denken“ (Szagun 2016, 207) handelt.
Sapir-Whorf-Hypothese: Sprache bestimmt unser Denken
Zwei der bekanntesten Vertreter der entgegengesetzten Position sind Benjamin Lee Whorf und Edward Sapir. Die so genannte Sapir-Whorf-Hypothese besagt, „dass unsere Muttersprache die Art und Weise bestimmt, in der wir denken und die Welt wahrnehmen“ (Deutscher 2010, 149).
Die Hypothese wird oft mit dem Prinzip des linguistischen Determinismus oder dem Prinzip der sprachlichen Relativität gleichgesetzt, da sie auf diesen Prinzipien beruht. Das Prinzip des linguistischen Determinismus besagt, dass die jeweilige von einer Person gesprochene Sprache das Denken determiniert, also bestimmt. Das Prinzip der sprachlichen Relativität geht davon aus, dass Sprecher unterschiedlicher Sprachen die Realität anders wahrnehmen (vgl. Werlen 2002, 201).
Die Sapir-Whorf-Hypothese wurde im Laufe der Zeit stark kritisiert. Einer der Hauptkritikpunkte ist, dass nach der Hypothese „unsere Muttersprache unseren intellektuellen Horizonten Grenzen setzt und unsere Fähigkeit einschränkt, Ideen oder Unterscheidungen zu verstehen, die in anderen Sprachen verwendet werden“ (Deutscher 2010, 267).
Boas und Jakobson: Der Zusammenhang von Kultur und Sprache
Dem Anthropologen Franz Boas geht es bei seiner Forschung nicht um den Zusammenhang von Sprache und Denken, sondern um die Verbindung von Kultur und Sprache. Nach seiner Auffassung kann zwar jede Kultur sprachlich alles ausdrücken, jedoch schreiben die jeweiligen Bedürfnisse einer Kultur ihren Angehörigen vor, bestimmte Informationen sprachlich ausdrücken zu müssen, während andere Informationen nicht explizit gefordert sind (vgl. Werner 2002, 183 f.).
Der Linguist Roman Jakobson greift Boas‘ anthropologische Überlegungen auf und überführt sie in die Sprachwissenschaft. Auch Jakobson vertritt den Ansatz, dass jede Kultur bzw. jede Sprache theoretisch dazu befähigt ist, alles auszudrücken und stellte die Maxime auf, dass Sprachen sich „in den Informationen [unterscheiden], zu deren Wiedergabe jede Sprache ihre Sprecher zwingt“ (Deutscher 2010, 173).
Deutscher: Das Boas-Jakobson-Prinzip
Anknüpfend an Boas und Jakobson stellt Deutscher als Antwort auf die Sapir-Whorf-Hypothese das Boas-Jakobson-Prinzip auf. Unter Berücksichtigung von Boas‘ und Jakobsons Erläuterungen beschreibt er den Einfluss der Sprache auf das Denken. Verplfichtet eine Sprache ihre Sprecher dazu, bestimmte Informationen sprachlich auszudrücken, müssen diese Information auch gedanklich berücksichtigen werden (vgl. Deutscher 2010, 175).
Unsere Muttersprache zwingt uns in diesem Sinne dazu, auf spezifische Details zu achten, gewisse Begriffe zu unterscheiden und bestimmte Assoziationen zu haben (vgl. Deutscher 2010, 267). So können sich „Sprachgewohnheiten schließlich zu geistigen Gewohnheiten verfestigen“ (Deutscher 2010, 175). Deutscher führt Experimente und Studien an, die nachweisen, dass unsere Muttersprache sowohl kognitiven Einfluss auf Gedächtnis, Wahrnehmung und Assoziationen als auch Einfluss auf unsere praktischen Fähigkeiten, wie den Orientierungssinn, besitzt (vgl. Deutscher 2010, 267 f.).
Unsere Premium-Materialien gibt’s bei eduki.com!
Literatur
Beyer, Reinhard/ Gerlach, Rebekka (2018): Sprache und Denken. 2. Aufl. Wiesbaden: Springer.
Deutscher, Guy (2010): Im Spiegel der Sprache. Warum die Welt in anderen Sprachen anders aussieht. München: Beck.
Szagun, Gisela (2016): Sprachentwicklung beim Kind. Ein Lehrbuch. 6. Aufl. Weinheim/ Basel: Beltz.
Werlen, Iwar (2002): Sprachliche Relativität. Tübingen/ Basel: Francke.
Weiterführendes Lernmaterial: Interkulturell kompetent kommunizieren und handeln
українська
Чи можемо ми мислити без мови? Чи тільки мова дозволяє нам формувати думки? І який зв’язок між мовою та мисленням? На ці питання намагається відповісти філософія мови. Вона є підгалуззю мовознавства з середини 19 століття, але проблема мови і мислення розглядалася ще в античності. Філософію мови вивчають як філософи, так і лінгвісти, але ця стаття розглядає предмет виключно з лінгвістичної точки зору.
Піаже: Думка визначає можливості формування та використання мови
Хоча Піаже був не лінгвістом, а біологом і психологом розвитку, його дослідження засвоєння мови дітьми дозволяють зробити висновки про зв’язок між мовою і пізнанням. Він припускає, що „когнітивний розвиток (тобто поступове засвоєння стратегій мислення) вирішальним чином визначає наш мовний розвиток і мову“ (Beyer/ Gerlach 2018, 206).
Як доказ він посилається на експерименти зі сприйняття кількості у дітей. В одному з таких експериментів однакову кількість води наливають з однієї ємності в іншу, яка має іншу форму, що призводить до вищого рівня стоячої води. Діти вважають, що тепер води має бути більше. Лише у віці від 5 до 8 років діти починають вірити, „що зміна зовнішнього вигляду кількості не впливає на саму кількість“ (Szagun 2016, 207). За Піаже, на це розуміння не впливає мова, оскільки воно є „фундаментальною зміною в мисленні“ (Szagun 2016, 207).
Гіпотеза Сапіра-Уорфа: мова визначає наше мислення
Двома найвідомішими представниками протилежної позиції є Бенджамін Лі Ворф і Едвард Сапір. Так звана гіпотеза Сапіра-Уорфа стверджує, що „наша рідна мова визначає те, як ми думаємо і сприймаємо світ“ (Deutscher 2010, 149).
Цю гіпотезу часто ототожнюють з принципом лінгвістичного детермінізму або принципом лінгвістичної відносності, оскільки вона ґрунтується на цих принципах. Принцип лінгвістичного детермінізму стверджує, що конкретна мова, якою розмовляє людина, детермінує, тобто визначає, мислення. Принцип лінгвістичної відносності передбачає, що носії різних мов сприймають реальність по-різному (див. Werlen 2002, 201).
Гіпотеза Сапіра-Уорфа з часом зазнала серйозної критики. Один з головних закидів полягає в тому, що, згідно з гіпотезою, „наша рідна мова встановлює межі наших інтелектуальних горизонтів і обмежує нашу здатність розуміти ідеї або відмінності, що використовуються в інших мовах“ (Deutscher 2010, 267).
Боас і Якобсон: зв’язок між культурою і мовою
Антрополог Франц Боас у своїх дослідженнях розглядає не зв’язок між мовою і мисленням, а зв’язок між культурою і мовою. На його думку, кожна культура може виразити все мовними засобами, але відповідні потреби культури диктують, що її члени повинні виражати певну інформацію мовними засобами, тоді як інша інформація не є явно необхідною (див. Werner 2002, 183 f.).
Лінгвіст Роман Якобсон підхоплює антропологічні міркування Боаса і переносить їх у лінгвістику. Якобсон також дотримується підходу, що кожна культура чи кожна мова теоретично здатна виразити все, і встановив максиму, що мови відрізняються „інформацією, яку кожна мова змушує своїх носіїв відтворювати“ (Deutscher 2010, 173).
Дойчер: Принцип Боаса-Якобсона
Наслідуючи Боаса і Якобсона, Дойчер висуває принцип Боаса-Якобсона як відповідь на гіпотезу Сапіра-Ворфа. Беручи до уваги пояснення Боаса і Якобсона, він описує вплив мови на мислення. Якщо мова спонукає її носіїв виражати певну інформацію лінгвістично, то ця інформація також має бути врахована ментально (див. Deutscher 2010, 175).
У цьому сенсі наша рідна мова змушує нас звертати увагу на конкретні деталі, розрізняти певні терміни і мати певні асоціації (див. Deutscher 2010, 267). Таким чином, „мовні звички можуть з часом закріпитися в ментальних звичках“ (Deutscher 2010, 175). Дойчер наводить експерименти та дослідження, які доводять, що наша рідна мова має когнітивний вплив на пам’ять, сприйняття та асоціації, а також впливає на наші практичні здібності, такі як відчуття напрямку (див. Deutscher 2010, 267 f.).
русский
Можем ли мы мыслить без языка? Или только язык позволяет нам формировать мысли? И какова связь между языком и мышлением? Философия языка пытается ответить на эти вопросы. С середины XIX века она является поддисциплиной лингвистики, но проблема языка и мышления рассматривалась уже в античности. Философия языка изучается как философами, так и лингвистами, но в данной статье предмет рассматривается исключительно с лингвистической точки зрения.
Пиаже: Мышление определяет возможности формирования и использования языка
Хотя Пиаже был не лингвистом, а биологом и психологом развития, его исследования овладения языком детьми позволяют сделать выводы о связи между языком и познанием. Он предполагает, что „когнитивное развитие (то есть постепенное приобретение стратегий мышления) решающим образом определяет наше языковое развитие и язык“ (Beyer/ Gerlach 2018, 206).
В качестве доказательства он ссылается на эксперименты по восприятию количества у детей. В одном из этих экспериментов одинаковое количество воды переливается из одной емкости в емкость другой формы, в которой уровень воды выше. Дети считают, что теперь воды должно быть больше. Только в возрасте от 5 до 8 лет дети начинают верить, „что изменение внешнего вида количества не влияет на само количество“ (Szagun 2016, 207). По мнению Пиаже, это понимание не зависит от языка, поскольку является „фундаментальным изменением в мышлении“ (Szagun 2016, 207).
Гипотеза Сапира-Уорфа: язык определяет наше мышление
Два самых известных представителя противоположной позиции – Бенджамин Ли Уорф и Эдвард Сапир. Так называемая гипотеза Сапира-Уорфа утверждает, „что наш родной язык определяет то, как мы думаем и воспринимаем мир“ (Deutscher 2010, 149).
Гипотезу часто приравнивают к принципу лингвистического детерминизма или принципу лингвистической относительности, поскольку она основана на этих принципах. Принцип лингвистического детерминизма утверждает, что конкретный язык, на котором говорит человек, определяет, то есть детерминирует, мышление. Принцип лингвистической относительности предполагает, что носители разных языков по-разному воспринимают реальность (ср. Верлен 2002, 201).
Гипотеза Сапира-Уорфа со временем подверглась серьезной критике. Один из основных пунктов критики заключается в том, что, согласно гипотезе, „наш родной язык устанавливает границы нашего интеллектуального кругозора и ограничивает нашу способность понимать идеи или различия, используемые в других языках“ (Deutscher 2010, 267).
Боас и Якобсон: связь между культурой и языком
Антрополог Франц Боас в своих исследованиях рассматривает не связь между языком и мышлением, а связь между культурой и языком. По его мнению, каждая культура может выразить все языковыми средствами, но соответствующие потребности культуры диктуют, что ее представители должны выразить определенную информацию языковыми средствами, в то время как другая информация явно не требуется (ср. Werner 2002, 183 f.).
Лингвист Роман Якобсон подхватывает антропологические соображения Боаса и переносит их в лингвистику. Якобсон также придерживается подхода, что каждая культура или каждый язык теоретически способны выразить все, и установил максиму, что языки различаются „по информации, [которую] каждый язык заставляет своих носителей воспроизводить“ (Deutscher 2010, 173).
Дойчер: Принцип Боаса-Якобсона
Вслед за Боасом и Якобсоном Дойчер выдвигает принцип Боаса-Якобсона в качестве ответа на гипотезу Сапира-Уорфа. Принимая во внимание объяснения Боаса и Якобсона, он описывает влияние языка на мышление. Если язык побуждает своих носителей выражать определенную информацию лингвистически, то эта информация также должна быть принята во внимание ментально (ср. Deutscher 2010, 175).
В этом смысле наш родной язык заставляет нас обращать внимание на конкретные детали, различать определенные термины и иметь определенные ассоциации (ср. Deutscher 2010, 267). Таким образом, „языковые привычки могут со временем превратиться в ментальные привычки“ (Deutscher 2010, 175). Дойчер приводит примеры экспериментов и исследований, которые доказывают, что наш родной язык оказывает когнитивное влияние на память, восприятие и ассоциации, а также влияет на наши практические способности, такие как чувство направления (ср. Deutscher 2010, 267 f.).